Аж ніяк не вірші

Ось так собі йдеш по місту,

Повітря - немов сире тісто,

Плеєр знову здох,

І тепер доводиться якось думати.

Навколо постійно щось майорить.

Тю, так це національні прапори,

Хоча, взагалі-то,

Тобі глибоко начхати на усе це

Патріотичне шапіто.

Бо ж наразі нема чим особливо пишатися

В твоїй недоперепроданій

державі з маленької літери.

Ну, і ось ти чимчикуєш вперед,

Обережно лаштуючи крок,

Начепивши на мозок замок,

Під замком вже безліч думок

І жодної перспективної рими.

Якісь рими в наш час кволі.

Зате ще тепло на дворі.

Бабине літо, ага.

Сідаєш на якийсь повалений

Телеграфний стовп,

Як останній романтик-збоченець,

Намагаєшся спіймати думки,

Чи то бруньки, чи то буряки.

Дістати зі сміттєвозу

Купу нудної прози,

Бо жодної перспективної рими

НЕМА.

Повз тебе проїжджають трамваї,

Проходять якісь городяни,

Абхазці, жиди, хіпстери

І матусі з пивом і колясками.

Слухають реп народів Близького Сходу

І співають "Щедрого вечора",

І їдять, їдять твоє печиво.

Підходить якийсь хач і каже:

«Слюшяй, мальчик,

Как включить єту хреновіну? »

І тицяє тобі під ніс

Свій мобільний.

А ти не знаєш.

І сидиш на морозі.

І він іде.

А ти встаєш.

І тут тебе збиває трамвай.